30 червня в бібліотеці №28 відкрилася виставка «Щастя в літературі: крізь слова до світла». Назва обрана не випадково, бо сьогодні книга — це не просто культурний продукт. Це — акт спротиву темряві, духовне укриття, де слово стає щитом, а сторінки — шляхом до людяності.

Виставка охоплює багато — від історичних епосів до сучасних психологічних драм, від глибокої української прози до світових бестселерів. Але її головна цінність не в жанровому розмаїтті. Її сенс — у спробі повернути людині саму себе. Бо книга — це дзеркало: вона не змінює реальність, але дозволяє побачити в ній смисл.

Ось трилогія Леса Качковського про Київську Русь — спроба згадати, звідки ми родом і чому наша держава взагалі існує. А ось — романи Коллін Гувер “Огидне кохання”, “Усі твої досконалості”, “Шкодуючи за тобою”, “Спогади про нього”, де любов і втрата переплітаються, як світло й тінь. Є й детективи, і трилери — не як розвага, а як можливість зустрітися з власним страхом і пережити його в межах тексту. Є “Жінка у вікні” Е. Дж. Фінн, є “Точка виходу” Андрія Кококтюхи, де тривога, така знайома нині кожному, постає як сюжет, а не щоденна рутина.

Серед українських книг — іронія, пам’ять, жіночі голоси. В історичній драмі Ярослави Дегтяренко “Князь Русинів”, у романі Ірени Карпи “З англійською мовою. Париж”, “Книжкових хроніках” — голоси живих. Бо навіть коли навколо смерть, книга — доказ, що життя ще говорить.

А “Там, де співають раки” Делії Овенс — роман про природу, самотність, про втрату й силу. У ньому звучить щось дуже українське: тиша, яка рятує. Самотність, яка вчить слухати серце.

Усе це — не просто книги. Це простір, у якому ми все ще залишаємося людьми. І цей простір — не на фронті, не в офісі, не в укритті. Він — у бібліотеці. Місці, яке в мирний час вважали буденною інституцією, а сьогодні — останнім притулком культури.

Тому виставка в бібліотеці №28 — не просто подія. Це тиха молитва за нас самих. Це — спроба сказати собі: «Я ще тут. Я ще читаю. А значить — я ще борюся».