Читач бібліотеки №42 Данило Жуков підготував відгук про книгу Маркуса Зузака «Крадійка книжок». Данило не тільки змістовно виклав свої думки на папері, а ще й проілюстрував написане.

   Книга написана в 2006  році після трьох років роботи і вивчення матеріалів. Твір бере, домінує і затягує атмосферою – це скрупульозна праця з матеріалів багатьох людей і нова ідея подана автором, Маркусом Зузаком.

   Це – мозаїка, пазл і водночас щось цілісне, написано мов епохою; тому та і не тільки через подібні причини ми опустимо біографію автора котрому (на 2025 р.) ще 49 років, і розповімо про книгу.

   Сюжет не є новаторським продуктом, цікавіша подача оповідання, що просту історію робить цікавою.

   Власне історія

1. Нелінійне, але йде періодом з 1938 по 1943 рр.

2. Розділена подібними виносками

3. Поглинає стилем слова.

   Про стиль – окремо я буду розповідати спойлерами. 1939-ий. Німеччина, поїзд. На ньому їдуть мама з дочкою Лізель  і сином. Лізель Мелінгер. І першою сценою смерть забирає братика Лізель. До того – не фігурально: смерть то оповідач. Насправді і не зовсім, точніше не зовсім то є смерть, але оповідач, що оповідає на всі 100%.

   Дівчина їде в прийомну сім’ю.

   Хубермани. Ганс і Роза на вулиці Небесній, 33. Лізель буде небезтягісно призвичаюватись до них нового мистечка Мьолькінг. Походи до школи, з новою мамою на працю, навчання письму і читанню, футбол. Усе в фарбах проходить повз нас.

   Читання вона освоїла, опанувала не одразу, але після цього саме і полюбила свою кар’єру крадійки книжок. Почалася ця кар’єра з дня народження Фюрере, де у святковому багатті вона і вкрала свою другу книгу. Помітила її дружина мера, що насправді… цінувала книги, літературу та мала власну книжкову колекцію.

   Власне після цього інцидента, вона, Лізель з кращим другом Руді Штайнером почали у неї   цупити книги одну за одною.

   Але трохи до цього нам треба дізнатись ще одну історію з Гансом Губерманом. Він бачив війну, категорично її не підтримував, у нацистську партію не бажав вступати.                     

Одного дня, наприкінці першої світової їх командир, що завжди полюбляв чіплятись із питаннями та викликати бійців, спитав: «Хто з вас має гарний почерк?» Друг і поплічник Ганса після 30 хвилин паузи викликнув його ім’я.

    На наступний день Гансу дістався його акордеон, інструмент був громіздкий і відправити його вдові було дуже важко. А вдові з малим сином не повезло бути євреями.

   Через 20 років хлопчик буде схований Губерманами від переслідування. Макс Вандербург проживе   з ними рік, допоки залишатись не стане дуже небезпечно і він їх покине. Окремий епізод, де батько заберуть до армії, але він повернеться.

   Закінчиться все падаючими бомбами на Молькінг.

   Я не можу судити про оригінал, чи заслуги перекладу, але слова підібрані  правильно, притягують до себе, до тексту і до життя.

   Головні герої, бо другорядних забагато, це Лізель та Смерть. Мати Лізель переслідувалась через те, що її чоловік – комуніст, і віддала дівчину в іншу сім’ю. Сама розповідь це життєпис, частина життя Лізель, написана саме так, як ми б розповіли життя.

   Лізель дорослішає, не змінюється докірно, не завжди розуміє себе. Як і всякий з 10 по 13 років, вона чинить добрі і необмірковані дії, разові капосні. Через неї описане життя в Молькінгу у ті непрості часи.

   Смерть. Цікавий персонаж, для нас вічний трикстер, та насправді – вічне явище. Чув що рецензенти говорять, що цей персонаж чоловічої статі, що працює на когось і має романтичну душу, яка полюбляє усе в кольорах.

   Я б дещо заперечив, наприклад цитатою: «Коси я не маю і обличчя не виглядає як скуластий череп. Хочете дізнатись як? – Подивіться у дзеркало, а ми продовжимо».

   Смерть це інша сутність людини. У кожного є смерть, це загальне і індивідуальне водночас. Наш розповідач – це ми, як людина і як цивілізація; власно і живемо ми також як індивід і як соціум. Можна нагадати роздум, де війна примушувала смерть працювати. І останні слова книги – «Мене переслідують люди». Без зупинки можна додати «І коли вони біжать по фронту один на іншого, вони біжать на мене у першу чергу».

    Кожен йде до своєї смерті і кожен по-своєму. Глибокі мислі  для книги про нацистську Німеччину. Індивідуальність смерті підкріплюється ж тим, що вона збирає особисті речі, що поті віддає людям.

   Частина життя – смерть, частина Лізель – смерть оповідач. Подібний сенс можна побачити від автора, гарний сюжет і герої, гарна атмосфера, не ідеальна, але тим гарніше, ритм і проста мова. Рекомендую до читання, і сподіваюсь, що описав все правильно, бо це нова класика, і як багато подібних книг вона потребує читання і осмислення. Я ж поклав перші цеглини на фундамент.

   Приємного читання. Приємних роздумів.

Стилістику автора збережено