Бібліотека № 39 рекомендує прочитати збірку сучасної української містичної прози «Шепіт забутих легенд. Тайнопис № 1».

Збірку упорядники сформулювали як концепцію через запитання: що приховують старі маєтки, руїни фортець, давні ліси, закинуті храми, підземні тунелі, сучасні бізнес-центри чи навіть місця, де колись стояли знищені села? Саме віднайдення давньої таємниці мало стати відправною точкою для кожного оповідання.

До збірки увійшли 17 оповідань. Окрім них, є передмова Олександри Буревій та післямова Віталія Дуленка.

До речі, сама ідея такого проєкту виникла з бажання дати можливість проявитися українським авторам, які можуть ще не мати романів, але пишуть сильні оповідання. В інтерв’ю Буревій пояснювала, що свідомо обрала містику й міське фентезі як поєднання «незвичності в звичності».

Якщо сприймати книгу не як один роман, а саме як антологію, її головна перевага — різноманітність.

Одне оповідання може будувати страх на атмосфері й очікуванні, інше — на фольклорному мотиві. Третє може наближатися до горору (жаху), четверте — до фантастики або міського фентезі.

«Шепіт забутих легенд» — цікава спроба показати, якою може бути сучасна українська містика, якщо не обмежувати її традиційним «будинком із привидами».

Найсильніше в концепції антології те, що вона повертає містичне в український простір. Тут таємниця виникає не в абстрактному готичному замку десь у Європі, а в знайомих нам ландшафтах: у лісі, старій будівлі, печері, водоймі, на території, де історія залишила свої сліди. Читачеві не потрібно довго звикати до вигаданого світу. Наш світ і є тим світом, у якому відбувається надприродне.

Книга особливо підійде тим, хто любить український фольклор, міські легенди, містичні оповідання, темне фентезі та коротку прозу, де не обов’язково багато крові чи жорстокості — іноді достатньо старої речі, дивного місця або відчуття, що в кімнаті ти вже не зовсім один.

І це, мабуть, найкраще визначення цієї книги: збірка про те, що минуле нікуди не зникає — воно просто чекає, коли хтось його почує.