Нещодавно я завершила читати повість Люко Дашвар «Молоко з кров’ю». Це було моє перше знайомство з творчістю саме цієї авторки. Твір змусив замислитись про сенс людського існування, про вічну боротьбу добра і зла, казати «дякую» вищим силам за прояви радощі та надії.

Цей роман відноситься до «сімейних хронік», в яких простежується життя роду, сім’ї, їх нащадків протягом певної доби. Якщо в XIX столітті такі твори були об’ємними, розрахованими на довге, вдумливе читання (яскравий приклад — «Сага про Форсайтів» Д. Голсуорсі), то тепер динамізм нашого часу вніс свої корективи — виклад подій став спресованим, що дається крупним планом.

Хто з нас не втрачав щось, якусь річ, шкодуючи про втрату? Адже будь-який предмет незримими нитками пов’язаний із своїм власним відчуттям, спогадом. Ця невелика книга саме про сум втрат і радість знаходжень, про небайдужість людей, які повертають комусь частинку пов’язаного з його річчю життя.

В історії земного життя Ісуса Христа, його розп’яття і воскресіння, як і раніше, багато залишається таємниць. Час від часу спливають нові, невідомі апокрифи, сувої, в яких містяться факти, що часто йдуть урозріз із канонічними текстами Нового Завіту або доповнюють їх.