Я відкрила для себе письменницю Емі Хармон. Читаючи її книгу “Босоніж по траві” мені було легко та важко, одночасно сумно та весело, зворушливо та емоційно! Це історія дорослішання дівчинки, розумної та розвиненої не за роками. Від книги неможливо відірватися, настільки вона щира і душевна.

Це прекрасна історія про дружбу, прихильність, дорослішання, про сімейні цінності, про музику. Про силу духу і загартування характеру, про пошуки себе і свого місця в цьому світі і звичайно про кохання, якому не перешкода ні час, ні відстань.

У маленькому містечку Левані живуть головні герої цієї книги. Джозі є молодшою з 4 дітей у сім’ї та єдиною дівчинкою. Смерть матері від раку, змусила її взяти турботу про батька, братів та господарство. Їй лише 13 років, але вона рано подорослішала. Вона обожнює книги, класичну музику і чудово грає на фортепіано.

Дивна дружба виникла між 13-річною Джозі і нелюдимим 18-річним Семюелем. Кожен із них відчуває, що знайшов споріднену душу. Семюель наполовину індіанець, наполовину американець, через що його ніде не приймають повністю своїм. Їх поєднує любов до музики та літератури.

Але вони дорослішають і їх дороги розходяться. Позаду залишаються перше кохання, гіркота втрат, мрії, яким не судилося здійснитися. У пошуках себе хлопчик наважується піти на військову службу. Вони обоє стикаються з труднощами та втратами, але завдяки один одному вони йдуть уперед. Майже через 10 років вони знову зустрічаються. Їхня зустріч дарує їм почуття легкості та надії. Вона нагадує про безтурботність, з якою діти бігали босоніж по траві. Обом так хочеться жити, дружити і любити!

Бібліотекар філії №30 Ніна Удалова

Стиль і орфографія автора рецензії збережені