Рецензiя на книгу Люсі Скор «Усе, що тільки між нами». Бiблiотека №28
Рецензiя на книгу Люсі Скор «Усе, що тільки між нами». Бiблiотека №28
18.07.2025
Іноді трапляється така книга, яку не просто читаєш — а в якій живеш. Входиш у неї, як у давно зачинену кімнату дитинства, де ще пахне пилом на старих листах, і де серце раптом згадує — як воно колись боліло. Люсі Скор написала саме таку історію.
Таку, яку не позначиш просто тегом «романтика». Тут — більше. Тут — тиша між словами. Погляди, що довші за діалоги. Роки, які минають, але нічого не забирають. Бо все, що було між ними, нікуди не дівається. «Любов цієї книги — не її слабкість. Вона — її сила. Сила, що тремтить під шкірою, але не зламає тебе. Бо справжнім буває лише те, що не вмирає з легкої руки». Тут довіряти — означає не забутися, не розчинитися, а знайти у собі новий центр.
Ми, у бібліотеці №28, читали цю книгу не як чергову новинку з полиці. Ми її проживали. Разом з героями. Разом із кожною розбитою чашкою, з кожним “не сказаним вчасно”, з кожним «я люблю тебе», яке залишилось у горлі, як колюче насіння. У бібліотеці ми говоримо: це історія про другий шанс. Про те, як мати хист відтерти пил з розбитої чаші й пити, зібравши її осколки. А ще — про страх відкритися і дозволити іншому бачити твої слабкі місця. Бо він — шериф, поранений тілом і душею, що після пострілу «викликає панічні атаки та кошмари». Вона — загадкова сусідка, що «не заводить серйозних стосунків… але на Нешеві реагує інакше». Кожна сцена між ними — як декадентський муар на старому шовку: неяскрава, але глибока. Авторка змальовує момент наближення так: «Зазвичай вона уникає фізичного контакту… та на Нешеві дотики чомусь реагує інакше».
Ці прості слова тримають у собі цілий світ — страх, прагнення, перевірку меж. І ще один мотив — секрети, які здатні зруйнувати те, що здалося майже ідеальним:«Якщо Неш дізнається справжню причину її приїзду… він їй нізащо не пробачить».
Усе, що відбувається між героїнею й героєм, — про довіру, яка змінює. Про біль, який дає змогу відчути. Про любов, що не кричить, а торкається струн, які ти і не знав, що носиш.
Герої Скор — дуже живі. Вони дратують, вони тягнуть час, вони мовчать тоді, коли хочеться кричати. Тобто вони — справжні. Саме такі, яких ми зустрічаємо в житті, яких, можливо, навіть колись втратили. І, що найдивовижніше, у всій цій болісній звичайності — глибока краса.
В Бібліотеці №28 з радістю передамо вам цю книгу — щоб ви також відчули «все, що тільки між ними». І щоб у її тиші почули свою власну історію. Стиль Люсі — як подих вікна перед дощем: ледь помітний, але прорізає. Її проза — це не сітка подій, а тканина емоцій. М’яка, гірка, душевна. Вона не кричить — вона шепоче, і саме в цьому шепоті — найважливіше.
Для тих, хто любить книги не за хепі-енди, а за правду. Хоч і болісну.
Для тих, хто вміє слухати мовчання.
І для тих, хто все ще вірить, що між людьми залишається щось, навіть коли вони давно не разом.
Рецензiя на книгу Люсі Скор «Усе, що тільки між нами». Бiблiотека №28
Іноді трапляється така книга, яку не просто читаєш — а в якій живеш. Входиш у неї, як у давно зачинену кімнату дитинства, де ще пахне пилом на старих листах, і де серце раптом згадує — як воно колись боліло. Люсі Скор написала саме таку історію.
Таку, яку не позначиш просто тегом «романтика». Тут — більше. Тут — тиша між словами. Погляди, що довші за діалоги. Роки, які минають, але нічого не забирають. Бо все, що було між ними, нікуди не дівається. «Любов цієї книги — не її слабкість. Вона — її сила. Сила, що тремтить під шкірою, але не зламає тебе. Бо справжнім буває лише те, що не вмирає з легкої руки». Тут довіряти — означає не забутися, не розчинитися, а знайти у собі новий центр.
Ми, у бібліотеці №28, читали цю книгу не як чергову новинку з полиці. Ми її проживали. Разом з героями. Разом із кожною розбитою чашкою, з кожним “не сказаним вчасно”, з кожним «я люблю тебе», яке залишилось у горлі, як колюче насіння. У бібліотеці ми говоримо: це історія про другий шанс. Про те, як мати хист відтерти пил з розбитої чаші й пити, зібравши її осколки. А ще — про страх відкритися і дозволити іншому бачити твої слабкі місця. Бо він — шериф, поранений тілом і душею, що після пострілу «викликає панічні атаки та кошмари». Вона — загадкова сусідка, що «не заводить серйозних стосунків… але на Нешеві реагує інакше». Кожна сцена між ними — як декадентський муар на старому шовку: неяскрава, але глибока. Авторка змальовує момент наближення так: «Зазвичай вона уникає фізичного контакту… та на Нешеві дотики чомусь реагує інакше».
Ці прості слова тримають у собі цілий світ — страх, прагнення, перевірку меж. І ще один мотив — секрети, які здатні зруйнувати те, що здалося майже ідеальним:«Якщо Неш дізнається справжню причину її приїзду… він їй нізащо не пробачить».
Усе, що відбувається між героїнею й героєм, — про довіру, яка змінює. Про біль, який дає змогу відчути. Про любов, що не кричить, а торкається струн, які ти і не знав, що носиш.
Герої Скор — дуже живі. Вони дратують, вони тягнуть час, вони мовчать тоді, коли хочеться кричати. Тобто вони — справжні. Саме такі, яких ми зустрічаємо в житті, яких, можливо, навіть колись втратили. І, що найдивовижніше, у всій цій болісній звичайності — глибока краса.
В Бібліотеці №28 з радістю передамо вам цю книгу — щоб ви також відчули «все, що тільки між ними». І щоб у її тиші почули свою власну історію. Стиль Люсі — як подих вікна перед дощем: ледь помітний, але прорізає. Її проза — це не сітка подій, а тканина емоцій. М’яка, гірка, душевна. Вона не кричить — вона шепоче, і саме в цьому шепоті — найважливіше.
Для тих, хто любить книги не за хепі-енди, а за правду. Хоч і болісну.
Для тих, хто вміє слухати мовчання.
І для тих, хто все ще вірить, що між людьми залишається щось, навіть коли вони давно не разом.
Ця книга вже чекає на вас.
І, повірте, вона говоритиме до вашого серця.
Пошук
Мітки
Архіви
Свіжі записи