У сучасних літературних колах все важче знайти людину, котра б не чула про фентезійну трилогію Ребекки Кван «Макова війна». Знайти фанатів «Вавилону», напевно, важче, чи то тому що люди охочіше заглиблюються в абсолютно унікальні всесвіти, в яких лише здалеку вгадується реальна історія, ніж у такий собі історичний магічний реалізм, чи то з якихось інших причин (можливо, тому що нишу жанру dark academia успішно займає фактично іконічна «Таємна історія» Донни Тарт та «Дев’ятий дім» Лі Бардуґо, сконцентровані суто на реальному житті). Але зустрітися з фанатом книги «Жовтолика» – це майже як знайти голку у копиці сіна.

У цього роману була недовга ера популярності в соціальних мережах, настільки суха та фактажна, що у свідомості більшості людей закріпилася лише одна теза: «Це книга Ребекки Кван, а Ребекка Кван – це бренд, а отже і книга крута». Але про що вона? Вже інше питання. До свого сорому, навіть я, вперше беручи цей роман до рук в бібліотеці, поставилася до нього так само, попросивши одразу записати його на мою картку. В моїй голові, позбавленій перегляду критичних рецензій від букблогерів TikTok та Instagram, навіть не з’явилося розуміння, що означає назва, а отже на що вона нас відсилає. Спойлер для тих, хто також не найвправніший у миттєвому логічному перекладі: «жовтолика» є прямим перекладом слова «yellowface», а вже це слово використовується для позначення практики нанесення макіяжу для імітації зовнішності східноазійської людини. Але в чому може бути проблема, азійські стандарти краси також орієнтовані на захід, хіба це не історія взаємного захоплення чи фетишизування? Почнемо з того, що стрілка дискримінації не повертається – пригноблена меншина не здатна дискримінувати пануючу більшість. Та й масштаб абсолютно неможливо порівняти: на Вікіпедії навіть є стаття про випадки yellowface у кіно, яка налічує аж 124 старанно перераховані мною приклади. Є очевидна різниця між тим, аби мати певні стереотипи стосовно представників меншин, та тим, аби закріплювати їх у суспільній свідомості завдяки рупору власного бачення, на який орієнтуються маси. Так, зображення східних азіатів в американських ЗМІ відображають домінуюче американоцентричне сприйняття, а не реалістичне та автентичне зображення справжньої культури, звичаїв та поведінки. Yellowface спирається на стереотипи стосовно східних азіатів у Сполучених Штатах, робить їх гротескними, більш упізнаваними, а також нівелює расову приналежність людини до стану костюму, який можна просто надягти або зняти.

Враховуючи таку виразну експозицію моєї рецензії, у більшості може скластися враження, що книга Ребекки Кван «Жовтолика» – це агресивний, суспільно-політичний заклик, певний протест, на тлі сучасної історії про двох письменниць (всі ж уявляють, наскільки тема yellowface може гостро стояти для письменниці, буквально американки, котра має китайське походження?). Але не все так однозначно.

Сюжет роману надзвичайно простий, але водночас кумедний аж до нервової посмішки: «невже все так очевидно?». Ми маємо двох письменниць, Атену Лю, успішну та жадану індустрією, та Джуніпер Гейворд, посередню та абсолютно не цікаву «білу цисгендерну жінку». Не вдаючись до спойлерів, але буквально цитуючи анотацію: стається нещасний випадок, внаслідок якого Атена помирає, і Джуніпер викрадає її останній рукопис, присвячений ролі китайських робітників у Першій світовій війні. Вона редагує рукопис і надсилає агенту як власний твір, і навіть дозволяє видавництву змінити її прізвище на обкладинці на Джуніпер Сонг (враховуючи що Сонг – це її друге ім’я), що натякало б на азійське походження. Здавалося б, класична історія привласнення та культурної апропріації. Але в цій книзі все не так однозначно.

Почати варто з того, що оповідь тут глибоко суб’єктивна, і її сприйняття повністю залежить від того, в якому положенні на кривій «расова дискримінація/толерантність» ви знаходитесь. Я б сказала, це ідеальний приклад тропа ненадійного оповідача, що влучно підкреслюється також тим, що книга написана від першого лиця.

Я не професійна літературна критикиня, не мистецтвознавеця, а також не маю достатньої сміливості, аби робити припущення стосовно того, що саме хотіла сказати авторка. «Жовтолика» – це одна з тих ситуацій, коли дивишся на текст і не розумієш, чи то ти навісив на нього власні переконання, чи то авторка наважилася висловити настільки провокативні та небезпечні думки? А можливо, Ребекка Кван лише глузує з класичної «білої перспективи», але робить це так майстерно, що навіть затяті «праві» захоплено кивають головами. Чого вартує сцена, в якій Джуніпер запрошують на зустріч китайського книжкового клубу та питають, чи говорить вона китайською; героїню це надзвичайно бентежить та дивує, і вона зізнається, що біла, і це вводить у ступор всіх присутніх. Дозволю собі процитувати фрагмент роздумів: «Я ніколи не вдавала з себе китаянку. Помічала: люди часто припускають, що я китаянка, але не хочуть питати чи просити пояснень. Я нікого не вводжу в оману зумисно. У мене на чолі немає великого напису “БІЛА!“, але хіба не саме це мають передусім думати люди? Хіба ж це не расизм – припускати, до якої раси я належу, суто за прізвищем?».

Сатира Ребекки Кван глибока та прозорлива. Її персонажка Джуніпер стикається з булінгом в інтернеті, адже люди обурені тим, що біла жінка взялася писати для проблеми китайців, до того ж викривлюючи історичну перспективу, роблячи її більш «білою». На противагу підіймається хвиля захисників. У висновку це приводить до того, що «тисячі виборців Трампа купують книжку про зневажених китайських робітників». Джуніпер, до речі, охоче приймає таку ситуацію. На її думку, якщо люди «самі жбурляють в неї гроші, то чому б їх не брати? Хіба ми не маємо радіти потоку бабла від селюків-расистів, якщо вже випадає така нагода?». До речі, це ще один пункт, який мене особисто зацікавив: я майже не читаю книжок у сучасному сетінгу, а отже у «Жовтоликій» використання сленгу та посилання на попкультуру посилило для мене відчуття того, що я ніби знаходжуся в моменті, коли відбуваються події, що вони об’ємні та абсолютно реальні (хіба що Твітер тут до того, як його викупив Ілон Маск). Це відчуття лише підкреслює соціальну лінію твору.

Цей роман – рекурсія за своєю природою, мій улюблений троп «Я пишу книгу про те, як пишу цю книгу». Саме тому в ньому і транслюється стільки суперечливих думок, які зазвичай не висловлюються вголос, а лише промовляються пошепки у нетрях підсвідомості. Мені відомо, що для більшості лишається відкритим питання, чию ж версію подій ми насправді читаємо: Джуніпер Гейворд, крадійки, котра привласнила культурну спадщину своєї подруги, а тепер намагається виправдати себе, чи Кендіс Лі, колишньої працівниці видання, в якому публікується Джуніпер, котра поставила собі за мету викрити злочинницю. Обидві персонажки в кінцевому підсумку описують свою правду в книгах, і питання в тому, чию ж ми читаємо? Особисто я схиляюся більше до версії, за якою авторкою є Джуніпер – аргументація полягає в тому, що на момент, коли оповідь зупиняється, книга Кендіс вже існує у всесвіті твору Ребекки Кван, а книга Джуніпер лише починає писатися. Чим не спіральна філософія? І в цьому також є сатирична комедія незрівняної Ребекки: Джуніпер навіть не розуміє, що, захищаючись, зариває себе лише глибше. Як ті самі люди, котрі після фрази «я не расист» обов’язково додають «але…».

Переважна більшість статей описують «Жовтолику» як сатиру на сприйняття расової різноманітності у видавничій галузі, а також метапрозу про соціальні мережі. Посперечатися з цим я не можу, але й докладно описувати не стану – зацікавленим читачам достатньо лише дійти до бібліотеки та прочитати все самим. Але найсильнішою лінією для мене лишається безпосередньо письменництво та ставлення Джуніпер до нього. Знову матиму сміливість навести цитату, яка дає нам чітке розуміння того, що ця персонажка, крадійка вона чи ні, насправді закохана у творчість: «Мені потрібно творити. Це фізичне бажання, жага, наче дихання, наче голод. Коли все йде добре, це краще, ніж секс, а коли ні, я не знаходжу задоволення більше ні в чому. <…> Музикантам потрібно бути почутими, письменникам – прочитаними. Я хочу торкатися людських сердець. Хочу, щоб мої книжки продавалися в крамницях по всьому світу. Я не витримаю жити так, як мама й Рорі [сестра], – дрібним самозацикленим життям, без великих проєктів і перспектив руху від розділу до розділу. Я хочу, щоб світ із затамованим подихом чекав, що я скажу далі. Щоб мої слова запам’ятали навіки. Хочу бути вічною, незмінною, і коли помру лишити по собі гору сторінок, які кричатимуть: “Джуніпер Сонг була тут і розповіла нам, що мала на душі!“».

Я не ставила за мету описувати сюжет, окрім тих елементів, які відомі з самої анотації, але не тому що не хотіла псувати інтригу – на мій погляд, саспенс в цій книзі абсолютно побічний, хоча й дуже цікавий. Правда в тому, що «Жовтолика» – це ані детектив, ані жахастик, ані триллер. Лише історія, про яку згадуєш, коли раптово стихає музика в навушниках чи на екран ноутбуку випливають фінальні титри фільму, і відтоді можеш думати лише: «Стій, я забула, це трапилося реально, чи це лише вигадка?». Напевно, і те, і інше.

Читачка ЦМБ ім.Франка Маргарита Гулько

Стиль та орфографію автора рецензії збережено