Мене звати Марія Іванівна. Все життя пропрацювала кухаркою в школі. Ранки – це завжди борошно на фартусі, а ввечері – черговий казан пюре з котлетами. Здавалося б, проста їжа, та для когось із дітей це була єдина тепла страва за день.

Роботу свою любила, хоч і чула не раз: «Та що там у кухні серйозного?». Мовляв, ми не вчені, не лікарі. Просто годуємо та й годуємо.

А тут якось узяла в бібліотеці книжку – «Уроки хімії». Читала й не могла повірити: ніби про мене написано, хоч там зовсім інше життя, інша країна, інша доля.

Головна героїня – Елізабет Зотт, хімікиня. Розумна, впевнена, не з тих, хто здається. Мріяла працювати в лабораторії, робити відкриття, та всюди натикалась на одне: «Ти ж жінка, куди тобі». Довелось піти на телебачення – вести кулінарну програму. Тільки вона там не просто борщ варила. Вона вчила жінок думати, не боятися, ставити запитання – чому так, а не інакше?

Я, Марія Іванівна, яка сорок років дітям кашу варила, читала й плакала. Бо скільки разів мені так само казали: «Що ти там розумієш, кухарка ж». Або: «Не твоє це діло, ти на кухні сиди». А виявляється – ми розуміємо набагато більше, ніж хтось думає. І кухня – теж місце, де сила є.

Є в книжці моменти – хочеться встати й заплескати в долоні. Наприклад, коли героїня каже, що кожен рецепт – це хімія, а кожна господиня – вчена, тільки її лабораторія – каструля та духовка. Я всміхалась, бо ж правда ж. Я теж усе «на око» робила, інтуїцією керувалась, досвідом. Тільки це називалось просто – «кухарка». А тепер розумію – це наука, це мудрість, це любов.

Дякую бібліотеці, що підказали цю книжку. Вона не просто про науковицю. Вона про нас усіх – хто працює тихо, без пафосу, але повністю віддається справі. Можемо й не на обкладинках бути – та праця наша має вагу. Ми маємо вагу.

Прочитайте цю книгу. Особливо якщо ви колись готували не лише обіди, а й весь дім, всю родину, все життя.

Марія Іванівна, читачка бібліотеки-філії №28

Стиль і орфографія автора відгуку збережені