Я не знайомий з творчістю автора, роман прочитав як зразок сучасної української книги. Відклав, узяв у руки старе видання Василя Симоненка, читаю: У Івася немає тата…

…в грудях жаринка стука.
Є завітне в Івася одно –
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.

Як на мене, назва книги здалася спірною, не наблизила до сприймання тез, думок, здійснених вчинків людей українського села Осьміковці. Автор чудово володіє і пише живим, українським словом. Книга читається із цікавістю, неквапливо, відчутні спогади зі свого післявоєнного життя. У центрі поволі (з цікавими окремими поверненнями) постає доля Оксани Стародуб. Її батьки-мати Ганна та батько Степан, мудрі, чесні працівники. Селяни тільки-но пережили війну. Оксана чекає на дитину, її захлинають думки про майбутню долю. Оксана родить. Автор змальовує з теплотою сільський родинний побут, доброзичливість сусідів, медичних працівників, які переймалися появою дитини на світ. В своїх роздумах він пропонує читачеві дати відповіді на обставини з життя молодої мами Оксани. Чому цій жінці соромно, нелюб, майбутня дитина, як подивиться вона в очі Івану Моторному? Чому мати Ганна не зрозуміла дочку, перекресливши назавжди її долю з коханим чоловіком? А згадайте сум батька Степана, чому він зажурений із появою онука, сторониться оточуючих наче якийсь злодій? Чому менталітет села автор пов’язує із брехнею, заздрістю, осудом, це ж не притаманно працюючій громаді? Оксана потребує чоловічої підпори. Людський образ, поведінка, вчинки Івана Моторного щодо захисту маленького Вані та Оксани на протязі роману пишуться окремою сюжетною лінією. Свою розповідь автор веде невпинно, незважаючи на пересуди, людську ганьбу селян, переслідування владою, подає приклад достойного несення свого хреста.
В книзі на захист імені сім’ї Стародубів та й усього людського, світлого створена постать отця Євстратія. Цей батюшка опікується духовним окормленням персонажів твору, він завжди поруч з Оксаною та Іваном Стародубами. Колоритні та повчальні постаті керівників колгоспу Левадного Миколи Леонтійовича, Хуторного Олексія Івановича, водія Дудченка Анатолія, фельдшерки Тетяни Вікторівни, лікарів. Зі знаннями справи письменник пише про найважливіші обряди у створенні сім’ї: освідчення, заручини, весілля. На тлі подій політичного життя у демократичній Україні в оточенні Івана Стародуба з’являються нові вислови-громадська організація, патріотичний рух, політв’язень, дисидент-письменник, депутат. Іван Стародуб, вихований багатьма талановитими, чесними людьми, будує кращу долю своєї землі. Я сприйняв мудре завершення автором книги життєпису наших героїв зверненням до творчості Симоненка. Тому ще раз читаю заклик Василя Андрійовича до поколінь братів і сестер:

Можливо, знову загримлять гармати,
Коли сини ітимуть на війну.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття-
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

Відгук читача бібліотеки №20 Малахова Сергія Яковича
2016 рік, м.Чернігів

Стиль та орфографія автора відгуку збережені