Завідуюча читальним залом Центральної міської бібліотеки ім. Франка Тетяна Поперечна ділиться своїми думками після прочитання книги Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом».
Наразі дуже хайпово писати медіакритику на ток-шоу або реаліті. Так склалось, на велику мою радість, що працюю я в бібліотеці, тому критичне мислення не дозволяє мені пропускати через себе всілякий шлак. І я пропоную до вашої уваги рецензію, себто відгук, на один із творів класичної літератури, що сьогодні не є популярною, навіть після того, як за мотивами сих творів знімають кінострічки.
До вашої уваги рецензія на книгу Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом».
На жаль, дана книга не стала популярною, навіть після її екранізації… Та й в свій час вона не викликала захоплення у сучасників. Книга, після прочитання якої стає відразу і страшно, і сумно. Страшно від того, що виявляються правдивими слова – фантасти передбачають майбутнє. А сумно від того, що ми перестали помічати, як наше повсякденне життя нагадує сюжети відомих антиутопій…
Світ, змальований в романі «451 градус за Фаренгейтом» яскравий, проте – однаковий, скопіюваний, проштампований… Люди – щасливі саме тому, що вони однакові… Однакові квартири, однакові думки. Їм всім вдосталь ось того схожого на інших «однакового»… Їм не потрібне розмаїття. Вони скопійовані один від одного. Вам нічого це не нагадує?
«Я пам’ятаю, як одна за одною вмирали газети, як метелики в вогні. Ніхто навіть не намагався їх воскресити. Ніхто на жалів про них. І тоді, зрозумівши, наскільки буде спокійніше, якщо люди не будуть читати про пристрасні цілунки та жорстокі вбивства, наша влада прийняла рішення призвати вас, пожирателів вогню…»
В цьому світові книги – це Табу, Цензура. Їх зберігання, та не дай Боже, читання, прирівнюється до середньовікової єресі – власне саме так і сприймається людством, і саме так карається. Вогнеборці в цьому світові не гасять полум’я і не рятують людські життя та котиків з дерев. Ні! На противагу, вони руйнують, спалюють з вогнеметів книги, та тих, хто ними володіє, вони спалюють людські життя.
Проте, в один прекрасний день, вогнеборець Гай Монтег зустрічає дівчинку з сусіднього будинку, котрій вдається запалити в ньому іскру – тягу до нормального, не «однакового» життя, тягу до людських цінностей.
« — Що вас так розбурхало? Що вибило факел вогнеборця з ваших рук?
- Я не розумію навіть, я не знаю. Адже у нас є все, щоб бути щасливими, проте мені здається, ми все одно нещасні. Чогось не вистачає. Я це «щось» шукав усюди. Єдине, що я розумію та знаю точно, це те – що раніше воно було, а зараз — не має… Можливо це книги? Які я спалював уже більше 12 років. І я подумав, можливо в книгах я зможу знати те, чого не вистачає…»
Запитайте себе, як часто ми відчуваємо схожі думки, як часто ми схожі на вогнеборця Гая? Як часто нам забороняють шукати щось, як часто нам вдається віднайти те «щось» втрачене? Як часто Цензура (а сьогодні «мода») не дозволяє нам цікавитись та віднаходити відповіді на питання? Та як, на жаль, часто, власне я чую фразу «А що, бібліотеки ще існують?», «А я нічого не читаю, це не в тренді». Іноді мені здається, що більшість з нас живе в цьому романі – проштамповані однаковою мотивацією та «вирощені» на однакових цінностях…
«Сідайте Монтег. Дивіться. Беремо сторінку. Обережно. Як пелюстку квіточки. Підпалюємо першу. Потім другу. Вогонь перетворює їх на чорних метеликів. Гарно, так? А тепер від другої пелюстки запалюємо третю, і так, ланцюжком, сторінка за сторінкою, частину за частиною – всі дурощі, що записані словами в книгах, всі брехливі обіцянки, чужі думки, стару філософію…»
Згадайте, раніше Книги писали вручну, потім пускали до друку лише після погодження декількох рецензентів, після всебічної перевірки відображеної інформації, потім з’явилось поняття «цензури», і зараз маємо не розвинуту уяву та критичне мислення – а масове споживання «чужих думок», скопійованих, переписаних, однакових.
« — Тепер скажіть мені, навіщо ви прийшли?
- Мені потрібно виговоритись, а послухати мене немає кому. Не можу ж я говорити зі стінами, бо вони кричать до мене. Я не можу поговорити з жінкою, вона слухає тільки стіни. Я хочу, щоб хоч хтось вислухав мене. І, якщо я буду говорити довго, то, може бути так, що договорюсь хоч до чогось розумного…»
Вам знайомі ці слова? А тепер замініть слово «стіни» на «Інтернет», чи «комп’ютерні ігри». Тепер зрозуміліше, що мається на увазі? Такі роздуми головного героя нагадують мотиви з великої частини дописів в сучасному Фейсбуці чи Інстаграмі…
Коли на початку нашої цифрової епохи популярною стала фраза «давай спишемось, поспілкуємось» перспективи, змальовані Бредбері в романи «451 за Фаренгейтом», здаються не антиутопією, а скоріше пророцтвом…
Стилістика і орфографія автора збережені