Запрошуємо вас у подорож до чарівної країни, яка розташовується на перехресті Центральної та Південно-Східної Європи і частково на заході Балканського півострова. Прямуємо до Хорватії. Ця дивовижна країна славиться мальовничими пейзажами, м’яким кліматом, найчистішим та теплим Адріатичним морем (чистота якого дозволяє побачити дно на глибині до 50 м!) і великим розмаїттям історичних пам’яток, які не поступаються за красою і унікальністю пам’яткам з інших країн Європи.
А що ми знаємо про літературу Хорватії? Відверто кажучи, дуже мало. Найвизначнішими романістами після Другої світової війни вважаються Петар Шегедін (1909—1998), Ранко Маринкович (1913—2001) та Слободан Новак (нар. 1924). Найвідомішим у світі хорватським письменником після Другої світової війни став Іво Андрич (1892—1975), удостоєний у 1961 році Нобелівської премії з літератури.
Щоб розширити свій кругозір і поповнити скарбничку знань з цього питання, сьогоді ми розповімо вам про сучасного хорватського письменника.
У червні поточного року письменнику виповнилося 63 роки, він народився 2 червня 1961 року у хорватській столиці Загребі. Отримав вищу освіту на філософському факультеті Загребського університету. Зараз викладає хорватську мову та літературу в одній із загребських гімназій.
Зоран Ферич належить до ґенерації письменників, які у другій половині 1980-х рр. об’єдналися навколо часопису «Кворум». На той час і припадає його проба пера. Але свою першу збірку оповідань «Полапка Волта Діснея» він видав набагато пізніше, коли «кворумівці» вже не трималися купи, втративши спільні орієнтири. Потім вийшла книжка «Чотири сезони» (1998), а ось збірка оповідань «Ангел в офсайді» (2000) вже цілком виявила його індивідуальність.
Зоран Ферич є автором таких творів, як романи «Смерть дівчинки із сірниками» (2002), «Діти Патраса» (2005), «Лист звільнення» (2003), «Симетрія чуда» (2007), «Календар Мая» (2011).
Ферич у своїх творах акцентує увагу на людській фізіології та хворобах. Сам письменник виправдовується, що таким чином намагається звернути увагу суспільства на його болячки.
Про «тілесність» своєї прози сам Зоран Ферич так висловився в одному інтерв’ю: «Я дуже багато пишу про тіло. Але це тому, що у свідомості людей 90-х і початку цього століття тіло грає дуже важливу роль. Дуже часто своїх персонажів я обмежую лише тілом, тілесними недоліками або хворобами. Тим всім я хочу показати, що це, власне, і є хвороба суспільства, яке обмежує людей тілом. Якщо люди на якійсь вулиці мають безногого сусіда і не знають його імені, вони скажуть “оцей безногий”. Це проблема, яка не є лише хорватською. Хоча частина нашого менталітету – знущатися з людей, які є хворими чи божевільними. В далматинських містах кожне місто має свого божевільного. Когось, з кого усі знущаються, з кого він знущається, і це, власне, впливає на творення нової спільноти. Я про це пишу».
Так, його твори перевантажені описом смерті та ставлення до неї інших. На тлі відверто натуралізованих сюжетів і позаземної еротики перед читачем постає ретельне намагання зануритися углиб життя де, як не парадоксально, завжди чатує смерть.
Зоран Ферич є лауреатом премії ім. Ксавера Шандора Джальського (2000), премії газети «Jutarni list» за найкращий прозовий твір (2001), літературної премії «Kiklop» за найкращий прозовий твір року (2012).
Декілька разів Зоран Ферич побував в Україні, яка справила на нього незабутнє враження та багато спілкувався з українськими письменниками і читачами. У нашій країні його оповідання «Ангел в офсайді» і «Блюз для пані…» були надруковані в антології сучасної хорватської прози «Хорватська мозаїка» (Харків, 2006), окремим виданням вийшла збірка оповідань «Полапка Волта Діснея» (Львів, 2008).
