Бібліотекар читальний зали ЦМБ імені Франка Любов Колесніченко ділиться враженнями від роману Е. Хемінгвея «Фієста».
При знайомстві з творчістю нового для себе письменника іноді виникає така ситуація, коли в руки попадається «не той» твір, і перше враження може відбити бажання повертатися до цього автору й надалі. Подібна ситуація у мене трапилася з творчістю Хемінгвея. Не можу сказати, що «Фієста» справила на мене суто негативне враження, і з тих пір я навіть не думала взятися за інші його книги, ось тільки не було миттєвого бажання зробити це. Однак вплив одного лише імені цієї людини виявився настільки вагомим, що думка про те, що ну не спроста ж він вважається визнаним, безперечним класиком, здолала мене повністю. Тому я повернулася до творчості Хемінгвея і аніскільки не пошкодувала. Можливо справа в тому, що я прочитала «Фієсту» в перший раз ще в юності, в той час, коли на речі ще дивишся поверхнево, ніж в більш зрілі роки. А ви ж згодні з тим, що «Фієста» примітна якраз своєю глибиною, аж ніяк не поверховістю ?! Так і в нашому випадку, «Фієста» кардинально контрастує на тлі інших робіт Ернеста, а в глибокому розумінні, можливо, є найкращим творінням, коли-небудь ним написаним.
Роман заснований на реальних подіях, що мали місце в Іспанії, де Хемінгвей відвідав бій биків разом з друзями. Всі вони стали прототипами персонажів у творі, проте найцікавішим для мене залишається Брет Ешлі. Загальне враження, що це дуже вітряна особа, вкрай непостійна в своїх судженнях і вчинках, легковажна егоїстка. У процесі читання я намагалася знайти вагомі аргументи і переконати себе в цьому, але так і не змогла. До кінця книги я остаточно переконалася в тому, що вона не здатна на взаємну любов, максимум її можливостей це симпатія, яка ні до чого не зобов’язує. Вся її любов полягає в задоволенні своїх потреб і для неї це спосіб існування. Вона не здатна на співчуття, а вся її енергія спрямована на отримання сьогохвилинних задоволень. Відносини, які склалися з тореадором Ромеро є яскравим тому підтвердженням. Хоча будь-який її короткостроковий роман ще більше переконує мене в цьому. У моєму розумінні типовий представник «втраченого покоління» це чоловік середніх років, який побував на війні, що зловживає алкоголем і не здатний визначити сенс свого буття. Навряд чи ці характеристики можна віднести до персонажу Брета, але мене не покидає стійке відчуття, що саме вона є найяскравішим уособленням цього покоління. Чи не типовим (будь то Джейк або Роберт Кон), а саме найяскравішим!
Хоча варто вважати, що за задумом автора саме Джейк Барнс уособлює собою всю біль і страждання цілого покоління. Війна залишила незгладимий слід на тілі Джейка, і як він сам зізнавався, це поранення не дозволяє йому повністю полюбити дівчину. Саме тому йому тільки й залишається, що вічно тінню слідувати за Брет, не маючи НЕ найменших шансів на заможні з нею стосунки; сп’янілий любов’ю до цієї дівчини, він готовий слідувати на край світу за нею на першу ж її вимогу. Так сталося в Мадриді, коли Брет була змушена просити допомоги, залишившись без засобів. Звичайно ж, без роздумів вона звернулася до Джейка. Вона знає, що він не зможе їй відмовити, вона знає, що він закоханий у неї, саме цим вона користується. Але ж Джейк незліченну кількість разів повторював визнання їй у коханні, і Брет навіть відповідала йому взаємним визнанням, але в результаті це були всього лише слова. Саме в цьому розумінні Джейк сліпий. Він не бачить всієї суті положення, оповитий туманом нерозділеного кохання, він готовий на будь-які жертовні приношення заради комфортного існування іншої людини. Хтось може сказати, що так і повинно бути, що людина повинна переступати через власні потреби, хтось заперечить. Обирає кожен своє.
Мені вдалося перечитати «Фієсту» кілька років після першого прочитання, вже маючи в своєму «багажі» інші прочитані твори автора. І особисто у мене складається таке враження, що «Фієста» залишається його «глибокою» роботою. Якщо ми подивимося на такі твори, як «Прощавай, зброє» або «По кому подзвін», ми чітко можемо зрозуміти, що тут нема про що здогадуватися, ні в чому не треба розбиратися. Ми просто співпереживаємо, а вся «глибина» залишається на поверхні, все чітко і зрозуміло. Для мене Хемінгвей в «Фієсті» постає такою відокремленою особистістю, яку я ніколи раніше не зустрічала, цей Хемінгвей ніколи більше не з’являється і лише якісь його риси можна побачити в романі «Старий і море».
Любов Колісниченко
Стиль і орфографія автора рецензії збережені
