Сьогодні співробітники iнформаційно-бібліографічного відділу починають цикл публікацій під назвою «Культуру в труну не загнати!», котрий ставить за мету розповісти нашим читачам про те, як Україну методично та жорстоко позбавляли нашої культурної спадщини, знищуючи митців. Авжеж, в першу чергу йтиметься про Розстріляне відродження.
І сьогодні ми поговоримо про тих героїв, що поклали своє життя за те, щоб звільнити українську культуру від гніту росії.
Микола Хвильовий/Фетільов (1893-1933) – перша ластівка страченої української культури тридцятих років 20 сторіччя. З 1921 р. поет жив і працював у Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт».
Цикли памфлетів Миколи Хвильового — «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», — а також полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925- 1928 рр.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів. Письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, на знак протесту проти арешту М. Ялового, Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.
Євген Плужник (1898-1936) – співець української волі. Народився він в Воронезької губернії, а пізніше разом з батьками переїхав на Полтавщину – батьківщину батька. Крім поезії з-під пера Євгена
Плужника виходять п’єси та кіносценарії, якими він заявив про себе як про перспективного і обдарованого драматурга.
Активно брав участь в діяльності літературної групи «Ланка», членами якої були такі відомі українські письменники як Григорій Косинка, Іван Багряний.
Творчість Євгена привернула особливу увагу радянської влади. У 1934 році його арештовують за звинуваченням у причетності до націонал-терористичної організації.
Вирок – розстріл. Пізніше його було замінено ув’язненням в таборі особливого режиму на Соловках. У суворих північних умовах загострилося захворювання, і в 1936 році Євген Плужник помер від туберкульозу.
Валер’ян Підмогильний (1901-1937) – істинний геній літератури. Сьогодні Валеріана Підмогильного вже знають, його твори перевидаються, однак за радянського режиму письменник був під забороною, його не оминула доля українського «Розстріляного відродження». Літературознавці нині сходяться на думці, що його роман «Місто» – це перша ластівка літератури ексзистенціалізму, чим Підмогильний випередив на два десятиліття Альбера Камю та Жана Поля Сартра.
Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті терор проти керівників партії».
Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) – загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним.
Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати. 3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.
Так радянська влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневого перевороту.
Микола Куліш (1892-1937) – усміхнений митець для дітей та дорослих. У квартирі Кулішів, розташованій у відомому харківському будинку «Слово», чекала свого часу валізка з білизною та сухарями. «Всіх беруть. Візьмуть і мене», — сказав у 1934-му Микола Гурович своєму товаришу Іванові Сенченку.
Миколу Куліша «взяли» просто дорогою на похорон його найближчого друга – Івана Дніпровського. Перед тим – цькування у пресі, на письменницьких зборах, нарешті – виключення «з лав». Під час слідства, не витримавши тортур, його колеги Г.Епік та М.Яловий, показали, що М.Куліш мав доручення вчинити замах на Сталіна.
У березні 1935р. Миколу Куліша засудили до 10 років таборів. Звідти він вже не повернувся.
Свою хресну дорогу Микола Куліш пройшов разом з багатьма іншими українськими митцями «Розстріляного Відродження». 3 листопада 1937р. його розстріляли в Сандормоху. Його дружина Антоніна ще два з половиною роки надсилала листи й передачі чоловікові, поки не отримала повідомлення, що «адресат вибув».
Микола Зеров (1890-1937) – вчитель за професією та покликанням. Прагнучи прислужитися «включенню» національної культури в діалог культур європейських, Зеров наполегливо працював на перекладацькій ниві, явивши немало прикладів конгеніального відтворення поетичних шедеврів.
Після закінчення університетських студій він став учителем – упродовж трьох років викладав латинську мову та історію в гімназії містечка Златополь. У 1922 році Зеров повертається до Києва з Баришівки – стародавнє місто потроху відроджувалося, оживало після голодних літ. Не було столицею – нею нарекли молодий Харків.
Поету боліло те, що новітні „гермокопіди“ нищили історичні пам’ятки Міста, що його красу нівечив „несмак архітекторів – нездар і всюди залишив пожар“ – усе те боліло поетові, але всьому наперекір він вірив у його щасливу будучину.
Багато зробив Зеров і для підготовки перекладацьких кадрів. У статті – спогаді „Чим я завдячую Зерову“, написаній 1971 року і опублікованій 18 червня 1987-го в „Літературній Україні“, Борис Тен розповів про свою працю під керівництвом і за допомогою Миколи Костьовича над перекладами французьких і німецьких поетів, про його цінні поради і тактовне редакторське втручання, коли переклад наближався до оригіналу й водночас зберігалися риси індивідуального почерку перекладача.
Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер його єдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку. Відхрещувалися колеги, зрікалися й учні, городячи казна-що на свого ще недавно «улюбленого» професора. І ось – військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу №0019-1936. Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Але без будь-яких додаткових підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» Була нагально переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок – Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання – розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.
Лесь Курбас (1887-1937) – режисер, що дивився на світ очами Господа. Його мистецькі пошуки виросли на ґрунті Української революції 1917–1921 років та її продовження в культурному Ренесансі 1920-х – початку 1930-х. Високоосвічений та різноплановий діяч заклав основи вітчизняної акторської й режисерської школи, кінематографу, відкрив світові видатного драматурга Миколу Куліша, великих акторів – Амвросія Бучму, Мар’яна Крушельницького, Валентину Чистякову, Дмитра Мілютенка, Йосипа Гірняка, Наталію Ужвій.
Курбас не врахував естетичні смаки русифікованого глядача, звиклого до традиційних театральних форм. «…Я був у такому захопленні, такий ошелешений новиною й глибиною, незвичністю баченого, що пам’ятаю тільки власний сп’яніло-екстатичний захват. Я бачив: тут починається новий театр. І я передчував: він не почнеться. Харків не прийняв Курбаса, бо не доріс до нього. Але режисер не може йти вперед і далі, коли його зала порожня, а ті, хто прийшов на початку, покидають виставу перед закінченням. Письменник може писати й складати написане для майбутніх поколінь. Не режисер. Його мистецтво суцільно в часі й в душі аудиторії. Для мене «Золоте черево» стало однією з верховин моєї біографії, не фактом історії театру», – згадував Юрій Шевельов.
26 грудня 1933 року Леся Курбаса заарештували. Два місяці він стійко витримував тортури і не лжесвідчив проти себе. Однак інші не витримали й під тиском почали давати показання проти себе і проти Курбаса. Не витримавши жорстоких тортур, режисер обмовив себе. Тож «за підготовку замаху на радянських діячів Павла Постишева, Станіслава Косіора, Всеволода Балицького» отримав 5 років ув’язнення.
Покарання відбував у Соловецькому таборі. Цікавий факт: тут він зустрів своїх заздрісників, критиків, які не давали спокою, і лжесвідків, які допомогли потрапити на Соловки. 3 листопада 1937 року постріл, зроблений капітаном НКВС Матвєєвим, обірвав його життя …
Марко Вороний (1904-1937) – втілення письменницької династії. 1904 р. у Чернігові, в сім’ї видатного українського поета і прозаїка Миколи Вороного та Віри Вербицької-Антіох, доньки поета Миколи Вербицького, автора слів українського Славня «Ще не вмерла Україна», народився син, якого назвали Марком. Хрещеним батьком Марка був ще один знаний письменник — Михайло Коцюбинський.
Писати почав рано, в 14 років. Батько допоміг вступити до інституту Народної освіти. Марко познайомився з М.Рильським, М.Бажаном, В.Сосюрою.
Потім разом з батьком Вороний-молодший переїхав до Києва, вступив на режисерський факультет Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Підробляв на кіностудії, перекладаючи титри з російської – українською. У Музично-драматичному інституті написав вірш: «Всё выше, и выше, и выше Стремим мы полёт наших птиц, И в каждом пропеллере дышит Спокойствие наших границ!». Згодом вірш ліг в основу гімну авіаторів Червоної армії.
У 1920-і роки з’явилися перші журнальні публікації. Вийшли друком збірка поезій, книги для дітей, переклади…
Тим часом ВЧК-НКВС не дрімало. Перший сигнал – 1929-го, коли заарештували сестру Марусю та її подруг – Галину Левицьку і Ладу Могилянську – за участь у «Союзі визволення селян» — та під час трусу знайшли у дівчат листівки з текстами проти колективізації.
19 березня 1935 р., за блюзнірською звичкою енкаведистів «приходити» за людиною в її особисте свято – Марка Вороного в день його народження заарештували. Це була справа «українських націоналістів», що за нею проходили М. Зеров, А. Лебідь та інші відомі люди. Військовий трибунал Київського військового округу на своєму закритому судовому засіданні у лютому 1936р. засудив Вороного Марка Миколайовича до 8 років таборів. Відбував строк у Кемі, потім – на Соловках.
Останній лист – на вимогу табірного начальства, російською – був адресований мамі у липні 1937-го. Просив надіслати великий гарний знімок, аби взяти у рамку і повісити над койкою. Написав: «Я тебе дуже люблю, тому що мама – єдина людина в нашому житті, а всі інші для нас лише люди…»
9 жовтня 1937 р. «Особлива трійка» УНКВС у Ленінградській області засудила Вороного М.М. до розстрілу.
Михайль Сименко (1892-1937) – «інтернаціоналіст», що одумався. Поет був родом з Полтавщини, а на навчання відправився в Петербург, де вступив у Психоневрологічний інститут. З настанням Першої світової війни кинув навчання і переїхав до Києва.
Тут Михайло взявся за розвиток футуризма, який набирав тоді популярність в Європі. За це й отримав звання засновника українського футуризму. У 1913 році видає першу збірку під назвою “Prelude”.
Через якийсь час Семенко створив “Асоціацію панфутуристів”, учасниками якої стали поети Микола Бажан і Юрій Яновський.
Михайло Семенко продовжував працювати активно і досить продуктивно. Так, в період 1918-1931 років він видав близько двох десятків своїх книг.
Спочатку революційні погляди Семенко, входили в «допустимі» рамки радянської літератури, але з часом поет все більше змушував владу нервувати.
У 1937 році, через три дні після одного з творчих вечорів, Михайла заарештували за нібито причетність до фашистської націоналістичної терористичної організації, а також спроби повалити радянську владу в Україні. Зламавшись морально і фізично після тижневих допитів, ув’язнений змушений був підписати неправдиве зізнання. Тоді ж його і розстріляли.
Ім’я та твори Михайла Семенка були викреслені радянською владою з історії літератури. Тому його творчість ніяк не вплинула на наступне покоління. Однак вона вплинуло на сучасних українських письменників. 2012 рік вітчизняними письменниками-авангардистами був оголошений Роком Семенко.
Стиль і орфографія автора збережені
