Співробітники iнформаційно-бібліографічного відділу Центральної міської бібліотеки ім. Франка продовжують цикл публікацій під назвою «Культуру в труну не загнати!», щоб нагадати, якою ціною були створені умови, в яких російська та радянська література була більш цінною та привабливою для людей, ніж українська.
І сьогодні ми будемо говорити про тих героїв, що не змогли уникнути сталінського терору, але й не були страчені. Тих, хто повернувся з таборів тілом, але не душею…
Іван Багряний (1891-1947) – геній та новатор, якому довелося тікати від «родіни», як від холери. До захисту диплому письменника не допустили через «політичну неблагонадійність»; вже у 25 – перший арешт й сталінські концтабори, кілька втеч й ще один строк; боротьба у лавах ОУН та УПА, табори Ді-Пі й боротьба за право на втечу з комуністичного пекла; непрості будні в еміграції та численні задавнені хвороби, що врешті вбили його у 57-річному віці – за крок до номінації на Нобелівську премію. І, попри усе це – десятки томів творчої спадщини!Тому й писав швидко, на одному подиху. До прикладу, роман “Тигролови”, прижиттєвий наклад якого лише англійською (у США, Канаді та Австралії під назвою “The hunters and the hunted” – “Переслідувачі й переслідувані”) перевищив мільйон(!) примірників, а у Німеччині став бестселером, який купували на подарунок до дня народження чи конфірмації, Багряний написав лише за два тижні, переховуючись у конспіративній квартирі в Моршині на Львівщині.16 квітня 1932-го 25-річного письменника заарештували, звинувативши “у проведенні контрреволюційної агітації” через творчість – історичний роман “Скелька”, поеми “Ave Maria”, “Тінь”, “Вандея”, “Гутенберг”, соціальну сатиру “Батіг”. Як писав Багряний, слідчий запропонував йому дилему: або доля Грицька Чупринки, якого розстріляли 1921-го за участь в антибільшовицькому повстанні, або ж доля Тичини. Гострий на язик Багряний відповів: “Ще не відомо, яка доля буде в Тичини”.Пробув 200 днів у камері-одиночці ГПУ, відтак на 5 років відправили у спецпоселення Далекого Сходу. Втік звідти і два роки жив в Зеленому Клину – заселеній українцями території Далекого Сходу. Відтак знову Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, допити, тортури і новий строк, ще 3 роки – тепер уже в таборі БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір) – за участь у націоналістичній організації. Спогади про це й стали основою “Тигроловів”.За ними полювали спеціальні нишпорки по всіх таборах переміщених осіб, і не один став жертвою радянських людоловів. І саме в цей час з відкритим забралом – Іван Багряний під власним прізвищем, відкриваючи свою правдиву біографію й географію, виступив зі своїм пристрасним відкритим листом до світової громадськості «Чому я не хочу повертатися на родіну»: “Я не хочу вертатись на ту “родіну”. Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту “родіну”. Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину “совітську родіну” і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР… При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою “родіною” ,, .
Остап Вишня (1889-1956) – людина, котру змусили бути вічно «усміхненою». Остап Вишня був чи не єдиним українським радянським письменником, котрий, окрім популярності, мав унікальний суспільний авторитет: у середині 1920-х років, несподівано для себе й влади, він став адресатом тисяч звернень із проханнями про допомогу від читачів, ставши своєрідною національної інституцією (що, ймовірно, було головною причиною його арешту й засудження як «націоналістичного терориста», а через 10 років — навпаки, чудодійного «другого народження»). Але навіть високі літературознавчі оцінки творчості Вишні зазвичай містять обмеження: письменника називають «народним», «невмирущим», «найкращим», навіть «фундатором», але — лише в рамках сатирично-гумористичного жанру. У 1920-і роки Вишню називали «королем українських тиражів» — комплімент сумнівний, бо ж «справжні шедеври» великих тиражів не мають, а українські тиражі — нерівня російським.Завдяки великій популярності своїх фейлетонів, О.Вишня увійшов до тодішньої літературно-мистецької еліти, став приятелем М.Хвильового, М.Куліша, Л.Курбаса, автором не лише фейлетонів та «усмішок», але й літературних пародій на колег і сатиричних п’єс, аж врешті увійшов до кола чільних постатей того явища, що одержало назву «Розстріляного Відродження». Те, що відбувалося в УСРР після 1929 року (процес СВУ, цькування колег-письменників за «націоналізм», розкуркулення й колективізація, а потім і Голодомор) викликало у Вишні та його друзів спершу наївні спроби розібратися й виправити «непорозуміння», потім — сум’яття й депресію, втечу в пияцтво, а для декого — в самогубство. Після 1930 року Вишня писав мало, а радянські видавництва майже нічого з його творів не видали. Неласка влади до українських письменників із «ворожими настроями» вилилася в секретний нагляд ГПУ, потім— у цькування в пресі за «націоналізм» і «куркульську ідеологію», і врешті — в репресії. У грудні 1933 року Вишня, разом з іншими українськими діячами культури, був заарештований і невдовзі засуджений до розстрілу (заміненого на 10 років таборів) за «організацію теракту проти керівників».На відміну від більшості репресованих письменників, він не загинув у ГУЛАГу, а влітку 1943 року був переведений до Бутирок, звідки через кілька місяців «достроково звільнений», а вже у лютому 1944 року в радянських газетах з’явилися перші фейлетони «воскреслого» О. Вишні, спрямовані, майже без винятку, проти «німецько-фашистських загарбників» та їхніх «українсько-німецьких буржуазно-націоналістичних прихвоснів». Згодом О.Вишня у довірчих розмовах (про які дехто із співрозмовників доносив) зізнавався, що розуміє: його врятувала від таборів «Самостійна дірка», тобто потреба влади у використанні популярного гумориста для пропаганди в боротьбі з українськими націоналістами.
Борис Антоненко-Давидович (1899-1984) – письменник та перекладач у вічному засланні. Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича кинути все і виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Роботу не було завершено.5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. За те, що співав українські пісні, за те, що говорив по-українськи, за те, що думав і жив… Навіть ім’я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Приходило розпорядження і в Роменський краєзнавчий музей — спалити його книги. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув’язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров’я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Стиль і орфографія автора збережені
