Співробітники iнформаційно-бібліографічного відділу продовжують цикл публікацій під назвою «Культуру в труну не загнати!». На цьому тижні ми знову нагадуємо вам, чому вилучення радянської та російської літератури з українських бібліотек – це цілком вірний з історичної точки зору крок і те найменше, що ми можемо зробити у відповідь їм, щоб наша культура більше ніколи не залежала від російської.
І сьогодні ми поговоримо про тих авторів, хто зміг врятуватися від радянської машини, якби-то сказати «втекли з-під гільотини».
Леонід Чернов (1899-1933) – поет, прозаїк, драматург, перекладач та кінооператор, котрого від репресій «врятувала смерть». Він багато подорожував по Далекому Сходу і Сибіру, 1924 року здійснив подорож до Індії, де захворів в бенгальських джунглях туберкульозом, який змусив його повернутися в Одесу. З 1926 року жив у Харкові.Леонід Чернов належав до літературної організації «Авангард», друкувався також у журналах «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт».Помер у розпал Голодомору, в Харкові. На похороні були присутні Максим Рильський та Юрій Смолич.Хоча Леонід Чернов помер власною смертю, але посмертно він був засуджений як «націоналіст», його твори було заборонено.
Олександр Богомазов (1880-1930) – живописець, котрого було «викреслено» з історії. Він був чільним представником українського й світового авангарду.Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодів. Найвідоміші — кубофутуризм (1913–1917) та спектралізм (1920–1930).Практично одразу після смерті його ім’я та творчий доробок викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час «відлиги» його ім’я та творчість були перевідкриті групою молодих київських мистецтвознавців (Дмитро Горбачов, Леонід Череватенко та інші).
Гнат Михайличенко (1892-1919) – засновник українського модернізму, «якого не було». Він писав вірші з 1911 року, прозу з 1915 року. Автор «Блакитного роману» (Харків, 1921) — одного з найтаємничіших творів в українській літературі, надзвичайна крайня ліричність, символічний динамізм стали предтечею для усіх експериментів в українській поезії в прозі в XX столітті, повісти «Історія одного замаху. (Історична повість з життя українських революціонерів до революції)» (Одеса, 1918), збірки «Новелі» (Харків, 1922), віршів. З передмовою і за редакцією Михайличенка вийшла посмертна збірка оповідань Андрія Заливчого «З літ дитинства» (Київ, 1919).8 (21) листопада 1919 року заарештований разом із Василем Чумаком денікінською контррозвідкою за участь у організації повстання проти білогвардійців на Київщині, розстріляний конвоєм під час спроби втечі. Після встановлення радянської влади в Києві в грудні в районі Лук’янівського кладовища було знайдено декілька закопаних тіл, серед яких були Михайличенко та Чумак. Похований письменник 29 грудня 1919 року в братській могилі на території Аносовського саду (нині парк Вічної Слави, поховання було зруйноване 1933 року внаслідок зсуву ґрунту).
Марія Галич (1901-1974) – авторка, котру змусили скоїти літературне самогубство. Галич вела активне громадське життя. Зокрема, її хвилювало жіноче питання. У студентські роки разом з асистенкою кафедри математики Клавдією Латишевою вони організували Жіночий гурток. Їхнє гасло було: «Жінка — не лялька й не квітка, а людина». Своєю метою вони вважали боротьбу проти міщанства.Марія була єдиною жінкою з літературної організації «ЛАНКА» – і єдиною з неї, хто пережив репресії. Померла вона аж у 1974 році. Під час роботи в університеті при радянській владі вона вилучала заборонені книжки з бібліотеки. У переліку цих книжок були і її власні тексти «Друкарка» й «Моя кар’єра».
Юрій Клен (1891-1947) – неокласик, котрому вдалося втікти з радянської України, але рідна Україна з його текстів не зникла. Він став живим мостом між репресованими митцями та творцями-діаспорянами, непересічною постатю у нашій літературі, одним із символів українського Відродження. Хоча за походженням він був німець – Освальд-Еккард Бурґгардт – усе життя вважав себе українцем.У 1921-му його заґратували, схопивши прямо на вулиці під час прогулянки. Перевернули всю квартиру, шукали якісь документи, зброю, допитували. Бурґгардт ніяк не міг второпати, що від нього хочуть.Лише за місяць, після втручання журналіста й громадського діяча Володимира Короленка, Освальда відпустили з тюрми.Але з того часу посилився тиск на українських митців – Драй-Хмару постійно цькували, Микола Зеров перебував на допитах, Максима Рильського заарештували. Всі друзі, зрештою, опинялися в червоних лапах енкаведистів.“Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції, і грозова хмара не мине на цей раз неокласиків”, – написав Клен.Ці репресії змусили Бурґгардта емігрувати до Німеччини. Тут він остаточно усвідомив себе українським поетом. Твори – “Прокляті роки”, “Попіл імперій”, збірка “Каравели” – він присвятив своїм друзям. Майже всі його вірші пронизувала туга за Батьківщиною. Вірші поета стали з’являтися на сторінках журналу “Вісник” у Львові. Центральною темою його творів стало трагічне знищення української культури.
Стиль і орфографія автора збережені
