Нещодавно я завершила читати повість Люко Дашвар «Молоко з кров’ю». Це було моє перше знайомство з творчістю саме цієї авторки. Твір змусив замислитись про сенс людського існування, про вічну боротьбу добра і зла, казати «дякую» вищим силам за прояви радощі та надії.
Цю повість я б назвала містичною. Це не звичайний твір про кохання, а особливе явище в літературі. Я можу назвати цю повість філософським твором з елементами містики. Одвічна боротьба між почуттям та людською думкою про справжню добропорядність, егоїзм, невміння чути одне одного, — усе те міцно перекрутилося в сюжеті. На мій погляд, тема зла розглядається авторкою в двох площинах. Одна з них – це внутрішня площина зла. Вона уособлена в мешканцях села. Інша площина – зовнішнє зло, виражена в нерозв’язаному протиріччі між справжнім неземним почуттям з простою приземленою пристрастю, з бажанням дивитися на кохану людину як на свою коштовну, дуже дорогоцінну річ. От тому і пускає Маруся Стьопку ніччю. Бо саме тоді він належить тільки їй – найвищий прояв егоїзму в найстрашнішій його формі, як на мене. У творі показана тяжка життєва історія простих селян. Читаю і розумію, що не пара вони, та чомусь потяглися одне до одного…і не треба вже їм нікого більше, така любов на все життя. Для мене головна героїня так і залишилася незрозумілою. Що відбувається в її душі? Хто їй більше був потрібен? Так я і не зрозуміла, може і на краще…
Звичайна історія, зламала долю не одній людині, змушує замислитись, чи є те кохання на світі та яке воно. Ця книжка не є простим «мильним» романом, бо такі я не читаю. Мені запало в душу, як гарно авторка змогла відтворити місцевий селянський колорит за допомогою мовних засобів. Книга читається напрочуд швидко і хочеться перечитувати деякі рядки, так гарно і мелодійно вони задзвеніли у моїй душі.
Постійний читач бібліотеки Лариса Ларіонова
Стиль та орфографію автора відгуку збережено
