Цей роман викликає деякі асоціації з «Вієм» Гоголя. Спільними персонажами (Хома Брут, Сотник, панночка, Вій), атмосферою містичності, що йде корінням у народний фольклор. Але, читаючи його, ми переконуємося в тому, що цей роман – самостійний твір, зі своєю фабулою, розвитком сюжету, та детективною складовою, яка тримає читача у напрузі.
На вимогу Сотника Засухи київський приватний детектив Тарас Білий має їхати на хутір Білий Попіл, щоб знайти Хому Брута, якого всі там вважають убивцею дочки Сотника. Тут він потрапляє в особливий світ, у якому люди живуть у страху перед темними силами, креслять білі кола для захисту від них, кажуть недомовками, ніби кожен щось приховує.
Щоб докопатися до істини Тарасу Білому належить спочатку відповісти собі на багато запитань: чому він часто бачить уві сні дівчину, чи справді Хома Брут убив дочку Сотника, чому багато чого тут нагадує зрежисовану кимось виставу, в якій заздалегідь все відомо, до того ж письменник ніби спеціально збиває з пантелику читача, змушуючи його губитися в здогадах — хто такий Томаш Болгар, який раптово з’являється поруч із Тарасом, веде з ним бесіди і, нарешті, відкриває йому себе.
Лише відповівши на ці питання детектив зрозуміє, що це розслідування було подорожжю вглиб своєї підсвідомості, де зберігалася до певного часу розгадка цього не скоєного Хомою злочину, аж 20-річної давності, що Хома — він сам, що став жертвою сплетеної навколо нього змови.
Цей роман цікавий ще й тим, що дає простір здогадами, дозволяючи свідомості читача переміщатися то в площину реальності, то у бік тих сил, які стоять за нею, керуючи нею.
Постійна читачка бібліотеки Наталія Бачиніна
Стиль та орфографію автора відгуку збережено
