Співробітники iнформаційно-бібліографічного відділу продовжують цикл публікацій під назвою «Культуру в труну не загнати!», щоб довести вам, що справжня література не має бути обмеженою вузькими, кривавими рамками політичного режиму.
І сьогодні йтиметься про тих авторів, яких зламала радянська система, перетворивши на своїх пропагандистів та «співучих пташок».
Максим Рильський (1895-1964) – поет «недостріляного» Відродження. Свого першого вірша Максим Рильський написав у 7 років, а у 15 вийшла його перша поетична збірка «На білих островах». Далі протягом двадцятих років одна за одною виходять іще 6 поетичних збірок, окремі поеми, переклади (Рильський перекладав із 13 мов), але в жодній поезії й словом не згадується про партію, жовтень, Ради, соціалізм. Це, а також приналежність до гурту «неокласиків», близьке знайомство з Миколою Зеровим, Андрієм Ніковським, Павлом Филиповичем, Григорієм Косинкою (усі вони були знищені репресивним апаратом НКВД) кинуло тінь «неблагонадійності» і на самого Рильського. 19 березня 1931 року, в день 36-ліття його арештовують і п’ять місяців тримають на Лук’янівці, вимагаючи зізнання в контрреволюційній діяльності. Результатом «пропрацювання» Рильського стало його каяття: «Моя провина перш за все негативна, тобто я винен не так у тому, що я робив, як у тому, чого я не робив, хоч і повинен був робити».
Його відпустили, закривши справу «за відсутністю даних для передачі її у судові органи», однак оця підозра в «нелояльності» дамоклевим мечем висіла над Рильським до кінця його життя. Він і справді спробував «виправитися» – написав текст для кантати «Перше травня», погодився написати лібрето опери на тему «Соціалістичне будівництво наших днів». Однак можна було уявити його стан, коли один за одним в таборах зникали (а багато хто – назавжди) найближчі друзі: Остап Вишня, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Михайло Драй-Хмара. Як зойк лунає його звернення до дружини Плужника: «Пані Галю, я скоро збожеволію, я не можу витримати вже більше, мені хочеться взяти телефонну трубку і кричати по прямому проводу до Кремля: «Що ж ви робите, ви виймаєте мозок України і залишаєте її жити без мозку, ви заливаєте кров’ю нашу землю».
Павло Тичина (1891-1967) – геній однієї збірки. Великий вплив на Тичину мав арешт у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади» органами ДПУ навесні 1923-го його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, якого звинуватили в «українізації церкви». Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу.
Уже в середині 1920-х вірші Тичини стають все більш «радянськими» та «ідеологічно правильними». У 1928-му році Олександр Олесь відгукується на них віршем «І ти продався їм, Тичино». Переломною вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.
Василь Стус у своїй літературній розвідці «Феномен доби: сходження на Голгофу слави» на початку1970-х писав про це більш категорично: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».
Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм».
Володимир Сосюра (1898-1965) – довічний раб свого страху. У 1934 році Володимира Сосюру за “націоналістичні ухили” виключили з партії та Спілки письменників України. Він переживав це вкрай тяжко і на деякий час навіть опинився на Сабуровій дачі – так називали психіатричну лікарню у Харкові. Звідти утік і домігся переведення до Підмосков’я, у пансіонат з лікування нервових та психічних розладів. У відчаї звернувся з листом до Сталіна, де були такі слова: “В 1934-м году меня исключили из партии как националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись… Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!”. У відповідь Джугашвілі видав розпорядження: “Восстановить в партии. Лечить”. Деякі дослідники вважають, що саме це врятувало Сосюру і дало змогу вижити у страшні 30-ті.
Але минуло три роки, і знаменитий вірш “Любіть Україну!” став об’єктом розгромної критики. У газеті “Правда” вийшла стаття “Против идеологических извращений в литературе”, де поета звинуватили “в стремлении обособиться и замкнуться в рамках своей национальной скорлупы, в стремлении не видеть того, что сближает и соединяет трудящиеся массы национальностей СССР, и видеть лишь то, что может их отдалить друг от друга”. Вмить Сосюра став “персоною нон ґрата” радянської літератури, його твори перестали видавати, він жив під постійною загрозою арешту.
Ситуація змінилася на краще тільки після смерті Сталіна.
Іван Кочерга (1881-1952) – справжнє диво радянської України. П’єси російською мовою «Вигнанець Ваґнер» (1921), «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку письменника. В цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.
1934 р. І. Кочерга переїздить до Києва, отримує квартиру в будинку письменників Роліт і поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.
Завдяки творам Кочерги, написаним і згодом поставленим рідною мовою, що на початку 20-го століття було вкрай рідкісним явищем в умовах повальної русифікації, мільйони українців усвідомили, що вони не є «придатками» російського народу, як пропагувалося спочатку царською, а пізніше і радянською Росією.
А його драматична поема «Ярослав Мудрий» асоціюється з днем сьогоднішнім ще й тому, що, як і за часів БД легендарного князя, автор (а разом з ним весь український народ) вірив, що ніякі окупанти не переможуть, доки є справжні патріоти, що здійснюють подвиги в ім’я батьківщини.
Стиль і орфографія автора рецензії збережені
