Шановні читачі! Сьогодні ми підготували для вас дивовижну подорож у світ науково-популярної літератури, яка відкриє вам деякі аспекти психології, педагогіки і — трохи! — диєтології.
Огляд-рецензію на нове надходження у фонд бібліотеки підготувала співробітниця інформаційно-бібліографічного відділу, студентка ОНУ імені Мечникова, яка здобуває освіту за спеціальністю психологія, Гулько Маргарита.
З усіма згаданими книгами ви маєте можливість ознайомитися на абонементі Центральної міської бібліотеки імені Івана Франка, за адресою: Книжковий провулок, 1А.
Приємного читання!
«Ігри, в які грають люди», 2019
«Ігри, в які грають люди» — книга всесвітньо відомого Еріка Берна (спр. ім’я Леонард Бернстайн), американського психолога і психіатра, розробника трансакційного аналізу і сценарного аналізу, що лежать в основі міжособистісних відносин. Деякі види трансакцій (від англ. Trans- — приставки, що позначає рух від чогось до чогось, і англ. Action — «дія»), що мають в собі приховану мету, він і називає іграми.
Не розкриваючи сюжетно-дослідних подробиць книги, хочеться згадати, що трансакційний аналіз Еріка Берна є розробленою систему, в основі якої лежить уявлення про свідомість людини як композицію трьох станів «Я», ніяк не пов’язаних з концепцією Фрейда:
1.Батько/Мати;
2.Дорослий;
3.Дитина.
Згідно Берну, всі ці три стани особистості формуються в процесі контакту дитини з батьками, вона отримує від них образи і приклади поведінки, приймає сценарій і шляхи його реалізації, отримує антисценарій. Таким чином, прочитання книги «Ігри, в які грають люди», в якій докладною, науково-популярною мовою викладена теорія трансакційного аналізу, може серйозно допомогти як молодим батькам, що турбуються про майбутнє доросле життя своєї дитини, так і вже сформованим дорослим — для них ця книга може бути особливо дивною, бо відкриє завісу таємниці їх особистості, розклавши по поличках багато власних дій та позицій, що рефлекторно займаються ними поруч з іншими людьми.
Також слід згадати, що «Ігри, в які грають люди» — науково-популярна література, досить легка для першого занурення в цей дивовижний світ, проте все ще дуже цікава. Автор дозволяє нам розглянути всілякі сценарії життя, зіставити себе з численними героями коротких діалогів і згодом усвідомити наші можливі емоційні проблеми – не дарма ж книга ставить перед собою мету пояснити, чому людські відносини заходять у кут, а в колективах виникають непорозуміння.
У книзі «Ігри, в які грають люди» Берн розповідає про 120 ігор (тобто, як ми вже розуміємо, варіацій людських взаємин).
Однак слід пам’ятати, що книга не говоритиме з вашими близькими і далекими вашим голосом — слід застосувати логіку і винахідливість, щоб вчасно використати певний сценарій.
Але — яким ж цікавим стає життя після прочитання!
«У мене підростає донька! Як виховати справжню жінку», 2020
На жаль, книга Яна і Мері Грант «У мене підростає донька!…» не починається одразу з кульмінаційного вироку про те, що «справжньою» жінку робить лише пара Х-хромосом, а все інше – культурні стереотипи, нав’язані суспільством.
У книзі «У мене підростає донька!…» (що була написала Яном і Мері Грант, про яких, на жаль, зовсім не відомо, чи мають вони достатню кваліфікацію у педагогіці, щоб тиражувати (на 300 примірників) свої погляди щодо виховання дітей) чотирнадцять розділів, не враховуючи вступ і епілог «Все одно…», і кожен новий розділ здається все більш обнадійливим: «Чи бажана я в цьому світі?», «Дівчатка та сучасна культура», «Виховання дівчаток батьками-одинками» и так далі.
Але що ми маємо на справі?
У розділі «Доньки та почуття власної гідності», що є таким необхідним у нашому суспільстві, що наскрізь провонялося мізогінією (ненавистю, зневагою, огидою, упередженістю до жінок), ми бачимо такі поради, як «похвалити ту частину роботи, яку дівчина зробила за сприянням іншої людини», постійно заглядати у кімнату маленької доньки, під приводом того, що хочеш просто подивитись, чи зручно їй спати. Слово «худенька» позиціонується як синонім «приваблива», маються ідеї щодо того, що потрібно записати доньку «на якийсь командний спорт», «наполегливо радити залишатися у спорті», але про те, щоб спитати її саму, чи хоче вона цього – ані слова.
У розділі «Перехідний вік», що вже являється помилкою, бо таке поняття зараз піддається жорсткій критиці з боку психологів, мова ведеться про те, що людей від 12 до 16 років потрібно тримати у рамках сімейних стосунків, ілюструвати свої думки дивними прикладами (дати дівчині тюбик зубної пасти, дозволити вичавлити її і потім засунути назад до тюбика, мотивуючи грошовою винагородою – нібито ця діяльність повинна пояснити, що «як тільки слова вилетіли у нас із рота, ми вже ніколи не зможемо взяти їх назад»).
Висловлюється думка, що дитину можна «змусити поділитися чимось, або натякнути, щоб вона стала більш товариською», відбувається подміна понять, коли інтроверта демонструють як «людину, яка отримує задоволення від бесіди віч-на-віч», коли насправді за Карлом Юнгом, котрий і запровадив цей термін, інтроверт – людина, що більш звертає увагу на власний внутрішній світ, тобто відчуває комфорт наодинці із собою.
Одну думку хочеться навіть процитувати: «Влаштуйте своїй донці в день її дванадцятиріччя особливий уїк-енд під умовною назвою «Тільки для жінок»!». Автори пропонують розповісти про хвилі і течії фемінізму, емансипацію чи власні кордони у співвідношеннях з представниками іншого полу або з дорослими?
Ні!
«Поїдьте з нею до промтоварного магазину і купіть їй перший бюстгальтер або нову сумку, дозвольте зробити макіяж у салоні краси.»
Цікаво, що поряд з такими руйнівними порадами маються і доволі непогані, але такі здебільшого є відсиланнями до інших книг, які вже у свою чергу були написані справжніми педагогами, що покладаються не тільки на власний досвід – і от їх вже було б насправді непогано прочитати перед тим, як ставати батьками, бо, як говорять люди, які розуміють у темі педагогіки «Не заводьте дітей! Ставайте батьками.»
«У мене росте син! Як виховати справжнього чоловіка?», 2020
Дивно, що книга про «справжнього» чоловіка не починається з опису синдрому XYY, що також відомий як YY-синдром та Синдром Джейкобс – хромосомне захворювання, що характеризується наявністю другої Y-хромосоми. Бо, користуючись логічними висновками автора книги «У мене росте син!…», саме це і є показником мужності.
У книзі, яку, на жаль, Ян Гранд писав без своєї дружини, дванадцять глав, проти чотирнадцяти у «У мене підростає донька!…» — напевно, на думку автора, чоловіка виховати трохи легше.
Починається книга, не враховуючи посвячення, передмову і вступ, з розділу «Перспективи, які відкриваються перед хлопчиками XXI століття». Потім йде «Реальні хлопчики – реальні відмінності», яка оповідає про міфічні «фундаментальні відмінності між статями»; розділи про батьків-одинаків, різний вік, соціальний стан, «Компетентність, впевненість у собі і ініціативу» (глава 9) и так далі, рівно до «Дванадцять моментів, з якими мені хотілося б познайомити мого хлопчика» (глава 12)
Суттєво, зупинитись у цій книзі німа на чому, бо, на превеликий жаль, книга «У мене росте син! Як виховати справжнього чоловіка?» Яна Гранта зовсім не розкриває реальних гендерних проблем, пов’язаних з таким громадським строєм, як патріархат — домінування чоловіка в сім’ї, суспільстві і державі.
Напевно, багато кому здається, що патріархат цілком лояльний до чоловіків, але це не так – ще хлопцями вони потрапляють під тиск загальних очікувань від людей, які вимагають від них бути зібраними, сміливими, небагатослівними, приховуваючими свої емоції вічними носіями масок якихось-то «справжніх чоловіків», котрі зовсім не можна застосовувати на практиці.
Патріархальна культура плекає жінок з соціально-матеріальною і чоловіків з моральною інвалідністю – і, звичайно, не Ян Грант у цьому винен, але він і книги, які виходять з-під його пера, цілком підтримують таке положення справ.
Спантеличені батьки, в надії знайти чарівну книгу-панацею для виховання, бачать на полицях магазину чи у бібліотеці книгу «Як виховати справжнього чоловіка/Як виховати справжню жінку», і їхні очі спалахують, адже їм здається, що ці книги вже точно дадуть усі відповіді — але на жаль…
А тепер, заради того, щоб розвіятися, хочу також згадати про нові книги, які не потребують подання:
«Як позбутися комплексу жертви. Досить залежати від інших!», 2020
Книга Сьюзен Даєр «Як позбутися комплексу жертви…», присвячена, чи не мало, самій Сьзен Даєр, з якою авторка «може міркувати вголос».
У книзі докладно викладені поради, пояснення і вказівки авторки – відомої американської психотерапевтки – що допоможуть уважним читачам постати в новій позиції у кожноденних стосунках з оточуючими людьми, оберігаючи (чи позбавляючи) своє життя від жертовності і маніпуляцій.
Але, авжеж, треба пам’ятати, що комплекс жертви – комплекс серйозних психологічних установок, життєва позиція і поведінка людей, які схильні у різних ситуаціях виступати жертвою, і для того, щоб його подолати, недостатньо прочитати одну книгу! Потрібна міцна, доцільна робота з психологом, або психотерапевтом.
Але книга Сьюзен Даєр «Як позбутися комплексу жертви. Досить залежати від інших!» може підштовхнути читача до того, щоб нарешті звернутися до спеціаліста.
«ProРаб їжі. Психологія стрункості», 2017
Ця книга Ірини Лопатухиної – перш за все для тих, хто змучився сидіти на дієтах в спробах скинути зайву вагу або досягти «ідеальної форми»; для тих, хто хоче краще усвідомити те, що відбувається, перестати воювати з власним апетитом і вийти на інший рівень відносин з тілом і Світом в цілому.
Тут ви знайдете багато практичних рекомендацій, вправ, методів релаксації і способів для самодослідження і покрокового «розпакування» обридлих харчових і тілесних звичок.
На жаль, у книзі «ProРаб їжі. Психологія стрункості» дуже поверхнево розглядаються розлади харчової поведінки, але це й не дивно – Ірина Лопатухина, авторка книги, не позиціонує її як наукову. Максимум – це непогана мотивуюча література, щось біля посібника по медитації.
«Психопати. Достовірна розповідь про людей без жалю, без совісті, без каяття», 2020
Професор психології, нейронаук і права Університету Нью Мексіко доктор Кент Кіл розповідає про свою багаторічну роботу з психопатами – від безжальних серійних вбивць, яких він зустрічав за гратами, до дітей, в чиїй поведінці і рисах характеру проявилися тривожні сигнали цього важкого розладу. Особиста історія доктора Кіла поєднується зі зрозумілою і загальнодоступною розповіддю про новітні відкриття науки, що дозволяє заглянути в дивовижний, але ще мало розгаданий світ чужого розуму і задуматися про роль, яку все це може зіграти в житті суспільства і звичайної людини.
